середа, 5 лютого 2025 р.

Майстер "сільської прози"

 Інформаційна хвилинка " Майстер "сільської прози".

04 лютого 2025 року випонюється 205 років від дня народження Божени Нємцової - чеської поетеси, прозаїка та казкарки. Божена Немцова, іноді Нємцова (чеськ. Božena Němcová; 4 лютого 1820, Відень — 22 січня 1862, Прага) — чеська письменниця, поетеса, перекладачка, збирачка казок, редакторка та публіцистка.
Деякі літературознавці висували гіпотезу, що Немцова була позашлюбною дочкою княгині Катерини Заганьської або її сестри Доротеї. На користь цієї гіпотези свідчать зовнішня схожість і дуже теплі стосунки Немцової та Катерини Заганьської, а також те, що Немцова виглядала старшою за свій вік (як справжні дати народження, пропонували 1816 або 1817). З іншого боку, є вагомі аргументи проти цієї теорії (наприклад, подібність сестер Панклових), що дозволяють її спростувати.
Влітку 1820 року мати Божени Тереза Новотна одружилася з Йоганном Панклом і змінила прізвище собі і дочці. Наступного року родина переїхала в Ратиборжиці, де жила Боженина бабуся Магдалена Новотна, що мала на неї великий вплив.
З 1826 по 1833 роки навчалася в школі в Чеських Скалицях.
У 1837 році за наполяганням батьків вступила в шлюб з податковим інспектором Йозефом Немцем (1805—1879). За характером служби чоловіка часто переводився в інші міста, й сім'я була змушена переїжджати з ним. Шлюб був нещасливим. 1840 року лікувалася в доктора Й. Чейки, з яким потоваришувала; через нього познайомилася з патріотично налаштованими письменниками. Наступного року переїхала до Праги.
У 1843-47 роках родина жила в Домажлицях, де під впливом Вацлава Болемира Небеського й Карела Яромира Ербена Божена Немцова почала писати чеською. Першим її твором був вірш «Чеським жінкам» (1843). Написавши ще кілька віршів, Немцова перейшла на прозу. Найпомітнішим твором цього періоду стали публіцистичні «Картини домажлицьких околиць» (1845—1846) і «Народні казки та перекази» (ч. 1-7, 1845-47), що зайняли особливе місце в її творчості.
У 1848 році Йозефа Немця звинувачено у зв'язках з революціонерами, й начальство почало переводити його з міста в місто, доки в 1850 році не відіслало до Угорщини. Божена Немцова з чотирма дітьми переїхала до Праги, де одразу увійшла в коло патріотичних літераторів. У 1851 році побувала з дітьми на курорті в Чеську Тршебову, а в 1852 році вирушила до чоловіка в Угорщину, попутно відвідавши Словаччину й залишивши про це дорожні нотатки. У наступні роки здійснила ще кілька подорожей до Угорщини.
Дагеротип Божени Немцової (бл. 1854 р.), пізніше багаторазово відтворений і перемальований
У 1853 році чоловіку знизили платню наполовину, а незабаром звільнили. Немцова зверталася по допомогу до празьких друзів, але часто безуспішно. Це, а також невдовзі смерть сина Гінека, ще більше загострило взаємини подружжя. Йозеф Немець навіть подав заяву на розлучення, але потім відкликав її. Того ж року Нємцова написала оповідання «Барушка». У 1855 році створила оповідання «Карла» й «Сестри», а також повість «Бабуся», що стала її найпопулярнішим реалістичним твором, і повість «Гірське село», яку сама Немцова вважала своїм найкращим твором.
Того ж року сім'я оселилася на Рейковій вулиці, а через деякий час переїхала на вулицю На слупи (зараз на обох будинках — меморіальні дошки).
Немцова познайомилася з редактором газети «Моравські новини» Франтишеком Клацелем, який публікував її твори, й сестрами Роттовими (Кароліною Свєтлою та Софією Подлипською), а також зблизилася з маєвцями, однак жила самотньо, з'явившись лише на похоронах Карела Гавличка-Боровського.
Найяскравішими роботами цього періоду стали «Дика Бара» (1856), «Хороша людина» (1858), «Будиночок у горах» (1858), «У замку й біля замку» (1858), «Словацькі казки» (1857—1858), що зібрала та переклала Немцова, й оповідання «Пан учитель», яке стало її останнім твором.
Восени 1861 року залишила чоловіка й поїхала в Літомишль, але хвороба й фінансові труднощі змусили її повернутися назад. 22 січня 1862 року Божена Немцова померла в своєму празькому домі «Коло трьох лип» на Прикопі. Похована на Вишеградському кладовищі.
До самої смерті жила в прикрих злиднях, часто голодуючи. Неодноразово зверталася по допомогу до чеських патріотичних кіл. Ця мізерна допомога особливо контрастувала з пишністю похорону, що організували ті самі патріотичні кола, і славою, що дістала Немцова посмертно.



четвер, 30 січня 2025 р.

В.Нестайко - класик дитячої літератури

 30 січня 2025 року – 95 років від дня народження українського драматурга, письменника Всеволода Зіновійовича Нестайка (1930-2014)

Нестайко Всеволод (31 січня 1930 – 16 серпня 2014) – український письменник, журналіст, класик сучасної дитячої літератури. Член Спілки письменників України (1956). Всеволод Зіновійович народився в містечку Бердичів Житомирської області в сім’ї службовця. За 55 років літературної діяльності він написав більше 30 повістей, романів і збірок оповідань, частина яких увійшла до золотого фонду дитячої літератури України.
Книги Всеволода Нестайка перекладені 20-ма мовами світу.
Найвідомішими книгами Всеволода Нестайка стали підліткова трилогія «Тореадори з Васюківки», казкова казки про Країну Сонячних Зайчиків», оповідання «Одиниця з обманом», «П’ятірка з хвостиком», «Загадка старого клоуна», «Чудеса в Гарбузянах» та багато інших. 1979-го року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.
Балківська бібліотека запрошує на бібліографічний огляд літератури "В.Нестайко - класик дитячої літератури".





вівторок, 28 січня 2025 р.

Класик українського письменства

 27 січня 2025 року виповнилося 235 років від дня народження Петра Гулака-Артемовського, одного з найзначніших представників української літератури, чиє життя та творчість глибоко переплетені з історією нашої нації. Він був не лише поетом і перекладачем, але й культурним діячем, чия діяльність залишила слід у розвитку української літератури та національної свідомості. Гулак-Артемовський народився в родині дрібного шляхтича на Черкащині. Його ранні роки пройшли на фоні значних змін у житті країни, й сам він став частиною цього культурного збурення. Його перші поетичні рядки, написані під впливом класичних європейських зразків, відображають тонке розуміння краси та сили української мови. Під його пером постали не лише вірші, а й філософські роздуми, що виводили на поверхню глибокі національні й універсальні теми. Творчість Гулака-Артемовського була багатогранною: він звертався до жанрів байки, поезії, перекладу, літературної критики, активно виступаючи за розвиток української культури. Він був одним із перших, хто почав перекладати європейських класиків на українську мову, вносячи до нашої літератури нові ідеї й образи, що допомогли сформувати національну ідентичність. Його байки, зокрема, стали важливим етапом у розвитку українського фольклору й моральної літератури. Але його велич не лише у творчості. Гулак-Артемовський став важливим культурним і громадським діячем, активним учасником національного руху. Він був свідком і учасником великих подій того часу — зокрема, реформ, які змінювали обличчя України. Він вірив у велич українського народу і все своє життя присвячував тому, щоб його мова, культура й традиції не забулися в часи глибоких політичних і соціальних перетворень.День народження Петра Гулака-Артемовського є не лише датою в календарі, але й нагадуванням про ті невидимі нитки, які пов’язують нас із великим минулим, про те, як важливо пам’ятати й шанувати тих, хто проклав шлях до нашої культурної самобутності. Його спадщина — це не лише велична література, а й приклад відданості рідній землі, готовності боротися за її майбутнє, за її гідність і право бути почутою в світі. Відзначаючи 235 років від народження цього великого митця, ми вкотре усвідомлюємо, наскільки важливими є наші корені, наша мова та культура. Адже саме через осмислення спадщини таких постатей, як Петро Гулак-Артемовський, ми можемо знайти напрямок у вирі сучасних змін, зберігаючи свою національну гідність і пишаючись історією.

В бібліотеці оформлена тематична полиця " Класик українського письменства".


пʼятниця, 24 січня 2025 р.

Маруся Чурай - дівчина-легенда

 Інформаційна година "Маруся Чурай - дівчина-легенда".

25 січня виповнюється 400 років від дня народження Марусі Чурай (1625-1653), української народної співачки та поетеси.
Мару́ся Чура́й (1625–1653) — напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвистали козаченьки» тощо.
Починаючи з 1960-х років щодо історичності постаті Марусі Чурай тривають дискусії. Зокрема, музикознавець Леонід Кауфман доводив, що Маруся Чурай існувала, а Григорій Нудьга вважав її літературною легендою, яку створив Олександр Шаховський[4]. Про неї нема жодних документальних відомостей, вона є своєрідним образом-символом, уособленням української жінки — творця народної поезії.
Біографія
Відомості про Марусю Чурай основані на романтизованій біографії з повісті Олександра Шаховського «Маруся, малоросійська Сафо» (1839). За переказами, Маруся Чурай народилася в 1625 (за іншими версіями — в 1628 або 1629) році в сім'ї козацького сотника Гордія, одного з провідників антипольського повстання. Після смерті батька, котрий був одним зі старшин під час Повстання Острянина та в 1638 році як бунтівник спалений на багатті у Варшаві[5], залишилася жити з матір'ю в Полтаві. Їхній будинок стояв на березі Ворскли, неподалік Хрестовоздвиженського монастиря, що зберігся досі.
В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицеві Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини в 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганнусю з заможної полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке вона таємно взяла в місцевої бабусі-відьми, але яке випадково випив Гриць.
Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її амністували універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра. Текст універсалу: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році в Полтаві від сухот невдовзі після амністії або стала монашкою одного з українських монастирів).
Пісні Марусі Чурай
Пісня «Ой, не ходи, Грицю» Марусі Чурай, народна пісня. З віденського видання 1916 року.
Пісня «Засвистали козаченьки» Марусі Чурай, народна пісня. З віденського видання 1916 року.
Народна пам'ять приписує поетесі авторство близько 20 пісень. Маруся Чурай є авторкою таких популярних українських пісень:
«Віють вітри»;
«Сидить голуб на березі»;
«Зелений барвіночку»;
«На городі верба рясна»;
«Ой не ходи, Грицю»;
«Грицю, Грицю, до роботи»;
«Засвистали козаченьки»;
«Котилися вози з гори»;
«Ішов Милий Горонькою».
Як вважають, свої пісні Маруся Чурай найчастіше створювала на основі подій із власного життя. Тому життєпис самої авторки складено за її ж творами та на основі легенд, переказів, усних спогадів сучасників, записи яких не збереглися.




вівторок, 21 січня 2025 р.

Сила Соборності - єдність у душах

 Щороку 22 січня Україна відзначає День Соборності. Офіційно це свято встановлено Указом Президента України “Про День соборності України” від 21 січня 1999 року № 42.

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки (об'єднання) Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах «Універсалі соборності», зокрема, відзначалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Цей день став символом українського державотворення, втілив соборницькі прагнення українців щодо консолідації в одній державі.
Соборність – це…
…єдність, неподільність усіх територій України, духовна єдність українців, які проживають на території України, а також єдність усіх громадян України незалежно від національності та віросповідання, спрямована на утвердження справжнього суверенітету і незалежності України, побудову процвітаючої демократичної національної держави (стаття 6 Закону України “Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності”).
Термін «соборність» має кілька значень. Передусім, це й об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, це й згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Термін «соборність» включає в себе єдність і згуртованість.
Для України соборність – це єдність у багатоманітності, об’єднання навколо української державності й ідентичності. Ідея територіальної цілісності країни поєднується з ідеями духовної згуртованості. Тож соборність невіддільна від державності, суверенітету й незалежності нації – фундаменту для побудови демократичної держави.
В умовах сучасної російсько-української війни соборність набуває більшого символізму та гостроти, адже нині, як ніколи, українцям потрібно об’єднатися заради майбутнього. Тож гасло цьогорічної інформаційної кампанії – «В єдності сила».
Балківська бібліотека запрошує на бесіду та перегляд літератури до Дня Соборності " Сила Соборності - єдність у душах".





понеділок, 13 січня 2025 р.

Чудесного сміху відлуння

 Літературна хвилинка " Чудесного сміху відлуння".

13 січня виповнюється 125 років від дня народження видатного гумориста, письменника та нашого земляка Олександра Ковіньки.
Народився у селі Плоске (нині Решетилівського району Полтавської області) в родині селянина-бідняка[3]. Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі.
З 12 років пішов у найми. У 1917 році склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві.
У період громадянської війни в Російській імперії та у часи боротьби за існування Української Народної Республіки спочатку був у повстанському загоні. 1918 року схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєнно-польового суду. Звільнений під час наступу Червоної Армії. Був членом партії боротьбистів. Брав участь у боях з денікінцями, потрапив до них у полон. Знову був звільнений і вступив до Червоної Армії (разом з Володимиром Сосюрою). Затим воював у війську УНР. Війна закінчилась для нього у таборі біля Познані (Польща), де перебував у 1920—1921 роках.
Після повернення додому вступив до комітету незаможників. Був секретарем сільради. Навчався на курсах інструкторів-лекторів ТСОАВІАХІМу, виступав з лекціями від цього товариства.
В 1926—1928 роках навчався в Полтавському інституті народної освіти (заочно).
Друкуватися почав 1926 року — тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена його гумореска «Містки та доріженьки». Друкував гумористичні оповідання та фейлетони в газеті «Більшовик Полтавщини»[4], журналах «Червоний Перець», «Плуг», «Червоний шлях», «Нова громада» («Соціалістична громада»), «Молодий більшовик» та інших часописах.
1928 року став штатним фейлетоністом газети «Більшовик Полтавщини». Перша книга — збірка гумористичних і сатиричних повістей «Індивідуальна техніка» (Харків, 1929), друга — «Колективом подолаємо» (Полтава, 1930).
6 жовтня 1934 року заарештований органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». У київській Лук'янівській в'язниці зустрівся з полтавськими приятелями Майфетом і Ванченком.
28 березня 1935 року виїзною сесією Військової колеґії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років таборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Звільнений 1947 року, але без права повернення в Україну, жив у Якутії. Там у 1950 році заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана.
4 липня 1956 року судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину.[5]
Після реабілітації повернувся на батьківщину, до рідної Полтави. Був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу.
Видрукував у журналі «Прапор» автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість «Як мене купали й сповивали» (1957), видав збірки гумору та сатири «Кутя з медом», «Гуморески» (1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти й котячі хвости» (1964), «Директиви і корективи» (1965), «Попав пальцем в небо» (1966), «Всякого бувало…» (1967), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Отак, прямо і прямо» (1976), «Кислі яблука» (1978), «На що ви натякаєте?…» (1978), «Як воно засівалося» (1979), «Гостріше гостріть пера» (1983) та інші.
Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями «Хрестоносці» та «Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака», автобіографічною оповіддю «Чому я не сокіл?..», публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.
Помер у Полтаві на 86-му році життя.
Опублікував понад 30 книг сатири й гумору.
Постійно друкувався в журналах «Перець», «Україна», «Прапор», «Жовтень», вміло відтворював смішне в побуті. Письменник виробив власний стиль неквапливої, іронічної, мудрої оповіді, побудованої на фольклорно-розмовній основі.
Двотомники вибраних творів виходили в Києві у 1970-их та 1980-их роках.
Літературна спадщина перекладалася російською, білоруською, грузинською, вірменською та іншими мовами.


середа, 8 січня 2025 р.

Витязь молодої української поезії

08 січня 2025 року виповнюється 90 років від дня народження уукраїнського поета Василя Андрійовича Симоненка.
Василя Симоненка називали “витязем молодої української поезії”.
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Батьки його були колгоспники, усе дитинство пройшло на селі у важкі воєнні та повоєнні часи.
1952 р. закінчив середню школу в Тарандинцях і вступив на факультет журналістики Київського університету. Через п’ять років закінчив його і одружився на черкащанці Людмилі Півторадня.
Працював у «Черкаській правді», «Молоді Черкащини», «Робітничій газеті».
Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче.
Перша прижиттєва збірка Симоненка «Тиша і грім», що вийшла 1962 р., була впливом серця чистого і довірливого юнака, захопленого повівами «хрущовської відлиги». Збірка була схвально сприйнята критикою і читачами. Це єдина збірка, яка була видана за життя автора.
Разом з іншими талановитими представниками української молоді Василь Симоненко бере участь у роботі Клубу творчої молоді, їздить Україною, спілкуючись із ровесниками. Потім поет працює в комісії, що займалася розслідуванням масових розстрілів у катівнях НКВС. Потрапляє під нагляд КДБ.
Улітку 1962р. міліціонери заарештували та жорстоко побили його. Відмовлялися друкувати твори, друзі відвернулися.
Восени 1962р. починає щоденник «Окрайці думок». У 1963 вийшла казка «Цар Плаксій та Лоскотон»
На початку вересня 1963р. ліг у лікарню, оскільки після побиття його мучили болі, було діагностовано рак нирок.
Помер він 14 грудня 1963 р. Поет прожив лише 28 років.
З великими труднощами друзям В. Симоненка вдалося надрукувати його твори: 1964 р. — «Земне тяжіння», 1965 р. — збірку новел «Вино з троянд», 1966 р. — «Поезії», 1981 р. — «Лебеді материнства».
Василь Симоненко є автором збірок «Тиша і грім», «Лебеді материнства», «Вино з троянд».

Запрошуємо на літературну годину та перегляд літератури "Витязь молодої української поезії"