11 років війни: шлях незламності

 Інформаційна година " 11 років війни: шлях незламності".

11 років тому, в лютому 2014 року, Російська Федерація розв’язала війну проти України. Ворог окупував Автономну Республіку Крим і Севастополь, окремі райони Донецької та Луганської областей.

До 24 лютого 2022 року основні події сучасної російсько-української війни з різною інтенсивністю бойових дій точилися на сході нашої країни. Хоча протистояння російській гібридній агресії та впливу в різних сферах відбувалося не тільки на лінії фронту, а й на всій території України.

Здійснивши 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення в Україну, кремль хотів остаточно знищити військовим шляхом українську державу та ідентичність. Цей напад завдав підступного удару міжнародному світопорядкові, створеному після Другої світової війни, підірвав стабільність не лише Європи, а й глобальної безпеки загалом.

Світ знову зіткнувся з режимом, який прагне силової ревізії кордонів і прямує до новітнього тоталітаризму. Цей режим назвали «рашизмом» для означення псевдоідеології, замішаної на поєднанні ідей фашизму й більшовизму, нацизму та євразійства, реваншизму і ксенофобії, що прикриваються «православ’ям» та «величчю російської культури».

Росія готувалася до нападу заздалегідь. Упродовж багатьох років вона здійснювала проти України інформаційну, економічну агресію, вербувала зрадників у різних ешелонах української влади, створювала і фінансувала в Україні, а особливо на Кримському півострові, потужну агентурну мережу.

Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну остаточно зірвало маску з агресивного путінського режиму, що 8 років прикидався «миротворцем» та «третьою стороною» у війні на сході України. Весь той час ворог поширював світом дезінформацію, брехню про «Донецьку та Луганську народні республіки», які насправді були і залишаються підконтрольними москві окупаційними режимами в Донецькій та Луганській областях України. Путін намагався переконати світ, буцімто в Україні триває «громадянська війна».

Російська федерація розв’язала проти України імперіалістичну, загарбницьку й екзистенційну війну, спрямовану не лише на захоплення території, а й на знищення української державності, нашої національної ідентичності, геноцид українського народу. Російська держава й ідеологія рашизму, яку сповідує російський політикум і підтримує більшість пересічних росіян, офіційно заперечують існування українців як окремої нації, а ті, хто не погоджуються з цим, підлягають фізичному знищенню.

Героїчний опір українців – це не лише боротьба за фізичне виживання Українського народу та свободу країни. У цій війні Україна захищає свій європейський вибір, національну ідентичність і цінності як частину європейських. Українці проливають кров за вільну, демократичну Європу.

24 лютого 2025 року – третя річниця початку повномасштабної війни, і цей день залишиться назавжди не тільки в історії, але і в пам’яті кожного українця.

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на “до” та “після”. Цього дня, три роки тому росія розв’язала повномасштабну війну проти України. Цей напад став кульмінацією загарбницької війни, яку ворог розпочав проти нашої держави ще 11 років тому.

…І вже три роки війни – великої, важкої, визвольної… Війни, яка торкнулася кожного… 1067 днів сповнених страждань, страшних випробувань, втрат, розпачу, розлук… 1067 днів мужності, незламності, героїчного спротиву….

І впродовж кожного з цих 1067-и днів, наші Захисники та Захисниці на межі людських можливостей роблять все, щоб ворог не досяг своєї мети, наближає нас до Перемоги.

Щиро дякуємо Вам мужні українські Воїни за кожен світанок і за кожен вечір. Дякуємо Вам за Вашу незламність та мужність, сміливість та стійкість.

Український Гомер XX століття

 Літературна хвилинка "Український Гомер XX століття".

20 лютого виповнюється 120 років з дня народження літератора, публіциста, редактора, громадського діяча Уласа Самчука, який був одним з тих, хто доносив світові правду про українців на тернистому шляху становлення держави. Більшу частину життя проживши за кордоном, Улас Самчук ніколи не втрачав духовного зв’язку з батьківщиною. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше відчував, бачив і переживав долю і воління рідного народу і рідного краю.

Обов’язок перед собою і нацією Улас Самчук вбачав у тому, щоб «залишити по собі слід у слові – і то у слові солідного вияву». Про це писав він у листі до Дмитра Нитченка 1 квітня 1976 року. Попереду ще було одинадцять років активного творчого життя, позаду – майже шістдесят років вигнання з рідної землі.

Творча спадщина Уласа Самчука варта визнання не тільки в українській, але й світов

ій літературі.

Заслужене визнання йому принесла трилогія «Волинь», перша частина якої під назвою «Куди тече річка» з'явилась друком у 1932 – 1937 роках. Молодий 27-річний митець створив високомайстерне велике епічне полотно з життя народу, при цьому по-філософськи осмисливши змальовані події. Згодом в 1935 році з’являється друком друга частина «Волині» – «Війна і революція», а в 1937-му – «Батько і син». У 80-х роках йшли розмови про висунення Уласа Самчука на Нобелівську премію за «Волинь», але, на жаль, до кінця справа не була доведена.

Роман «Марія» став першим художнім твором у світовій літературі, де описані події Голодомору. Сам Самчук не був свідком цього злочину радянської влади. Але про жахливу ситуацію на центральних теренах України знав від дружини Марії Зоц, яка народилася на Наддніпрянщині, у Золотоноші, там від голоду постраждали її родичі і вона розповіла йому про трагедію своїх земляків.

1948 року Улас Самчук виїхав у Канаду, де прожив решту свого життя. Означені події знайшли висвітлення в його багатогранній творчості. Романи Самчука розповідають не лише про його рідну Волинь («Кулак», трилогія «Волинь», «Юність Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь», «Саботаж УВО»), а й про Карпатську Україну, яку зараз іменують Закарпаттям («Гори говорять», «Сонце з Заходу»), про Наддніпрянщину («Марія», перші дві частини трилогії «Ост»), Галичину («Саботаж УВО»), про українців на еміграції в Чехії та Німеччині в міжвоєнний період («На краю часу», «Саботаж УВО»), а також у Північній Америці в післявоєнний період («На твердій землі», третя частина трилогії «Ост»). Окрім того, маємо й оповідання письменника, в яких ідеться про різні події ХХ століття й участь у них українців з різних регіонів. А ще є чудові мемуарні твори Самчука: «На коні білому», «На коні вороному», «П’ять по дванадцятій: записки на бігу», «Планета Ді-Пі». Самчук також є автором драматичних творів, численних публіцистичних статей, репортажів, він описав майже всю Україну ХХ століття, відкрив невідоме про неї всьому світові, тому по праву його називають Гомером українського життя.

Небесна Сотня. Герої не вмирають

 20 лютого в Україні на державному рівні вшановують День пам’яті Героїв Небесної Сотні, згадуючи найтрагічніші дні масових розстрілів протестувальників під час Революції Гідності 2013–2014 років. Пам'ятний день встановлено указом Президента України 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу й стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні.

Саме 20 лютого 2014 року в середмісті Києва загинуло найбільше людей – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013-2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року за демократичні цінності й територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.

Цьогоріч пам’ять Героїв Небесної Сотні ми вшановуємо з гаслом: «ГЕРОЇ ПЕРШОЇ ПЕРЕМОГИ У БИТВІ, ЩО ТРИВАЄ».

Це гасло є суголосним із ключовою тезою двох попередніх років, з якою ми відзначали День Героїв Небесної Сотні: «Небесна Сотня – перші герої російсько-української війни».

Небесна Сотня – 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України. Назва «Небесна Сотня» виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Уперше вона пролунала під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21-22 лютого 2014 року.

Бібліотека запрошує до перегляду на виставку-реквієм "Небесна Сотня. Герої не вмирають".

Дорогами Афганістану

 15 лютого 2025 року –36 річниця виведення військ з Афганістану. В цей день в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Афганська війна продовжувалася з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року. З 620 тисяч радянських військовослужбовців, які пройшли через Афганістан, 150 тисяч – громадяни України.

В Афганістані загинули 2572 наших співвітчизники.

15 лютого – це день пам’яті про сумнозвісні події війни в Афганістані, вшанування усіх воїнів-інтернаціоналістів, кому довелося виконувати військовий обов’язок на території інших країн. Низько схиляємо голови перед пам’яттю солдатів і офіцерів, що віддали життя під час виконання військового обов’язку. Висловлюємо глибоку вдячність бійцям, які сьогодні боронять цілісність і незалежність України та оберігають спокій у наших домівках. У цей день бажаємо вам, шановні учасники бойових дій, доброго здоров’я, родинного щастя, благополуччя і головне – мирного неба над головою.

Запрошуємо на перегляд літератури "Дорогами Афганістану".

Майстер "сільської прози"

 Інформаційна хвилинка " Майстер "сільської прози".

04 лютого 2025 року випонюється 205 років від дня народження Божени Нємцової - чеської поетеси, прозаїка та казкарки. Божена Немцова, іноді Нємцова (чеськ. Božena Němcová; 4 лютого 1820, Відень — 22 січня 1862, Прага) — чеська письменниця, поетеса, перекладачка, збирачка казок, редакторка та публіцистка.

Деякі літературознавці висували гіпотезу, що Немцова була позашлюбною дочкою княгині Катерини Заганьської або її сестри Доротеї. На користь цієї гіпотези свідчать зовнішня схожість і дуже теплі стосунки Немцової та Катерини Заганьської, а також те, що Немцова виглядала старшою за свій вік (як справжні дати народження, пропонували 1816 або 1817). З іншого боку, є вагомі аргументи проти цієї теорії (наприклад, подібність сестер Панклових), що дозволяють її спростувати.

Влітку 1820 року мати Божени Тереза Новотна одружилася з Йоганном Панклом і змінила прізвище собі і дочці. Наступного року родина переїхала в Ратиборжиці, де жила Боженина бабуся Магдалена Новотна, що мала на неї великий вплив.

З 1826 по 1833 роки навчалася в школі в Чеських Скалицях.

У 1837 році за наполяганням батьків вступила в шлюб з податковим інспектором Йозефом Немцем (1805—1879). За характером служби чоловіка часто переводився в інші міста, й сім'я була змушена переїжджати з ним. Шлюб був нещасливим. 1840 року лікувалася в доктора Й. Чейки, з яким потоваришувала; через нього познайомилася з патріотично налаштованими письменниками. Наступного року переїхала до Праги.

У 1843-47 роках родина жила в Домажлицях, де під впливом Вацлава Болемира Небеського й Карела Яромира Ербена Божена Немцова почала писати чеською. Першим її твором був вірш «Чеським жінкам» (1843). Написавши ще кілька віршів, Немцова перейшла на прозу. Найпомітнішим твором цього періоду стали публіцистичні «Картини домажлицьких околиць» (1845—1846) і «Народні казки та перекази» (ч. 1-7, 1845-47), що зайняли особливе місце в її творчості.

У 1848 році Йозефа Немця звинувачено у зв'язках з революціонерами, й начальство почало переводити його з міста в місто, доки в 1850 році не відіслало до Угорщини. Божена Немцова з чотирма дітьми переїхала до Праги, де одразу увійшла в коло патріотичних літераторів. У 1851 році побувала з дітьми на курорті в Чеську Тршебову, а в 1852 році вирушила до чоловіка в Угорщину, попутно відвідавши Словаччину й залишивши про це дорожні нотатки. У наступні роки здійснила ще кілька подорожей до Угорщини.

Дагеротип Божени Немцової (бл. 1854 р.), пізніше багаторазово відтворений і перемальований

У 1853 році чоловіку знизили платню наполовину, а незабаром звільнили. Немцова зверталася по допомогу до празьких друзів, але часто безуспішно. Це, а також невдовзі смерть сина Гінека, ще більше загострило взаємини подружжя. Йозеф Немець навіть подав заяву на розлучення, але потім відкликав її. Того ж року Нємцова написала оповідання «Барушка». У 1855 році створила оповідання «Карла» й «Сестри», а також повість «Бабуся», що стала її найпопулярнішим реалістичним твором, і повість «Гірське село», яку сама Немцова вважала своїм найкращим твором.

Того ж року сім'я оселилася на Рейковій вулиці, а через деякий час переїхала на вулицю На слупи (зараз на обох будинках — меморіальні дошки).

Немцова познайомилася з редактором газети «Моравські новини» Франтишеком Клацелем, який публікував її твори, й сестрами Роттовими (Кароліною Свєтлою та Софією Подлипською), а також зблизилася з маєвцями, однак жила самотньо, з'явившись лише на похоронах Карела Гавличка-Боровського.

Найяскравішими роботами цього періоду стали «Дика Бара» (1856), «Хороша людина» (1858), «Будиночок у горах» (1858), «У замку й біля замку» (1858), «Словацькі казки» (1857—1858), що зібрала та переклала Немцова, й оповідання «Пан учитель», яке стало її останнім твором.

Восени 1861 року залишила чоловіка й поїхала в Літомишль, але хвороба й фінансові труднощі змусили її повернутися назад. 22 січня 1862 року Божена Немцова померла в своєму празькому домі «Коло трьох лип» на Прикопі. Похована на Вишеградському кладовищі.

До самої смерті жила в прикрих злиднях, часто голодуючи. Неодноразово зверталася по допомогу до чеських патріотичних кіл. Ця мізерна допомога особливо контрастувала з пишністю похорону, що організували ті самі патріотичні кола, і славою, що дістала Немцова посмертно.