Маруся Чурай - дівчина-легенда

 Інформаційна година "Маруся Чурай - дівчина-легенда".

25 січня виповнюється 400 років від дня народження Марусі Чурай (1625-1653), української народної співачки та поетеси.

Мару́ся Чура́й (1625–1653) — напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвистали козаченьки» тощо.

Починаючи з 1960-х років щодо історичності постаті Марусі Чурай тривають дискусії. Зокрема, музикознавець Леонід Кауфман доводив, що Маруся Чурай існувала, а Григорій Нудьга вважав її літературною легендою, яку створив Олександр Шаховський[4]. Про неї нема жодних документальних відомостей, вона є своєрідним образом-символом, уособленням української жінки — творця народної поезії.

Біографія

Відомості про Марусю Чурай основані на романтизованій біографії з повісті Олександра Шаховського «Маруся, малоросійська Сафо» (1839). За переказами, Маруся Чурай народилася в 1625 (за іншими версіями — в 1628 або 1629) році в сім'ї козацького сотника Гордія, одного з провідників антипольського повстання. Після смерті батька, котрий був одним зі старшин під час Повстання Острянина та в 1638 році як бунтівник спалений на багатті у Варшаві[5], залишилася жити з матір'ю в Полтаві. Їхній будинок стояв на березі Ворскли, неподалік Хрестовоздвиженського монастиря, що зберігся досі.

В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицеві Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини в 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганнусю з заможної полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке вона таємно взяла в місцевої бабусі-відьми, але яке випадково випив Гриць.

Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її амністували універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра. Текст універсалу: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році в Полтаві від сухот невдовзі після амністії або стала монашкою одного з українських монастирів).

Пісні Марусі Чурай

Пісня «Ой, не ходи, Грицю» Марусі Чурай, народна пісня. З віденського видання 1916 року.

Пісня «Засвистали козаченьки» Марусі Чурай, народна пісня. З віденського видання 1916 року.

Народна пам'ять приписує поетесі авторство близько 20 пісень. Маруся Чурай є авторкою таких популярних українських пісень:

«Віють вітри»;

«Сидить голуб на березі»;

«Зелений барвіночку»;

«На городі верба рясна»;

«Ой не ходи, Грицю»;

«Грицю, Грицю, до роботи»;

«Засвистали козаченьки»;

«Котилися вози з гори»;

«Ішов Милий Горонькою».

Як вважають, свої пісні Маруся Чурай найчастіше створювала на основі подій із власного життя. Тому життєпис самої авторки складено за її ж творами та на основі легенд, переказів, усних спогадів сучасників, записи яких не збереглися.