Мова у серці народу

 Сьогодні, 27 жовтня, відзначається День української писемності та мови, який є важливою подією в культурному житті України. Свято спрямоване на усвідомлення важливості української мови як основи національної самобутності.

День української писемності та мови започатковано у 1997 році указом тодішнього президента Леоніда Кучми. Свято створене на підтримку ініціативи громадських організацій і припадає на день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця. До 2023 році День української писемності та мови відзначався щорічно 9 листопада.

Однак 28 липня 2023 року президент України Володимир Зеленський підписав указ про зміну дати свята з 9 листопада на 27 жовтня. Це пов'язане з переходом на новоюліанський календар, оскільки День української писемності та мови встановлено до дня памʼяті Преподобного Нестора-Літописця.

В бібліотеці пройшла бесіда " Мова у серці народу". Учні 4 класу ознайомилися з книгами про рідну мову, як правильно розмовляти українською мовою, декламували вірші про рідну мову.

У дзеркалі слова Б.Олійника

 22 жовтня – 90 років від дня народження Бориса Олійника, поета і громадського та політичного діяча, перекладача, народного депутата України першого-четвертого скликань, Героя України, академіка.

Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в с. Зачепилівка на Полтавщині в родині службовця. Батько загинув на війні, матері доводилося важко працювати, щоб прогодувати сім’ю.

Перший вірш майбутнього поета «Краю мій!» був надрукований у районній газеті у 1948 році. У 1953 році вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже у 1958 році розпочав роботу в редакції газети «Молодь України». Фахова й літературна доля Бориса Олійника перетиналася з журналом «Ранок», часописами «Вітчизна» та «Дніпро». Він працював також у редакції серії «Романи й повісті» видавництва «Дніпро», заступником голови правління Київської організації Спілки письменників України (СПУ), секретарем правління СПУ та Спілки письменників СРСР, водночас плідно займаючись поетичною, літературно-критичною та публіцистичною діяльністю.

Ім’я Бориса Олійника з’явилося на сторінках республіканської преси в середині 50-х років. Його мистецьке визнання почалося з журналістського нарису «За Сіверським Дінцем», що вийшов окремим виданням 1959 року, а перша поетична збірка «Б’ють у крицю ковалі» побачила світ у 1962 році. Борис Олійник належить до поетів, яким пощастило за життя: їх видавали активно, охоче й часто щороку. Після дебютної збірки поезій невдовзі з’явилася наступна — «Двадцятий вал» (1964), а далі розгорнувся справжній «поетичний серіал» (якщо мислити й оцінювати написане поетом крізь призму нинішніх реалій), у якому виділяються книжки «Поезії» (1966), «На лінії тиші» (1972), «Ми знаєм, для чого жить!» (1974), «Гора» (1975), «Істина» (1976), «Сива ластівка» (1979) та «Доля» (1981), «Поеми» (1983), «Міра» (1984). 1985 року вийшли друком «Вибрані твори» (у 2-х томах).

Борис Олійник автор близько 50 книг, численних публікацій, есе, статей, які друкувалися в Україні, перекладалися російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Повні тексти творів можна прочитати на сайті УкрЛіб.

На вірші Бориса Ілліча написано чимало пісень. Популярними стали: «Пісня про матір», «Мати сіяла льон», «Мамо, вечір догоря», «Мелодія», та багато інших. У своїх творах Борис Олійник проповідує високі загальнолюдські ідеали. Він глибоко переконаний, що кожен має жити напруженим життям, бути щедрим і щирим, розуміти красу, неповторність світу, кожної миті існування на землі. Для письменників і поетів він був і лишатиметься передусім прикладом того, як багато може встигнути зробити творча людина за своє життя - всупереч політиці, в яку доводилося занурюватися.

Борис Ілліч – фундатор Українського фонду культури і незмінний його очільник на громадських засадах з 1987 по 2017 рік.

З 2010 по 2016 рік був головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Як поет, громадський і державний діяч Борис Олійник був відзначений почесними званнями і нагородами. Він - Лауреат Державної премії СРСР, Державної премії України ім. Т. Шевченка, міжнародних премій імені Сковороди (1994) та «Дружба» (1997), Всеюгославської премії «Лицарське перо» (1998), міжнародної премії імені Давида Гурамішвілі (1999), міжнародної премії імені М.О. Шолохова (2001) та ін. Кавалер Ордену Ярослава Мудрого (V, IV, III ст.).

У 2005 році за самовіддане служіння Україні на літературній і державницькій ниві, визначний внесок у збереження національної духовної культури, вагому особисту роль у піднесенні міжнародного авторитету України Борис Ілліч Олійник був удостоєний найвищої державної відзнаки - звання Героя України з врученням ордена Держави.

Борис Ілліч Олійник пішов із життя 30 квітня 2017 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Інформаційна година та перегляд літератури " У дзеркалі слова Б.Олійника". Запрошуємо до перегляду!

Письменники рідного краю

 Тематична поличка "Письменники рідного краю". Запрошуємо до перегляду!

Українці - нація героїв

 Перегляд літератури " Українці - нація героїв" ( До дня захисників та захисниць)

Диво-мандрівка до країни "Читалії"

30 вересня українські бібліотекарі святкують своє професійне свято – Всеукраїнський день бібліотек. У цей день у нас є особлива нагода згадати і подякувати за клопітку працю та високу місію бібліотекарям та читачам і громадськості, які усвідомлюють важливу роль бібліотек у розвитку культури та освіти України.

З нагоди цього свята Балківська бібліотека провела екскурсію до дитячого садочка " Диво-мандрівка до країни "Читалії".

 

Класик української драми

 29 вересня 2025 року минуло 180 років від дня народження Івана Карповича Тобілевича. В історію української літератури і культури Іван Карпович Тобілевич (літературний і театральний псевдонім Карпенко-Карий) увійшов як видатний драматург, актор, режисер, театральний діяч, один із основоположників нового українського театру.

«… Він був одним з батьків новочасного українського театру,

визначним артистом та при тім великим драматургом,

якому рівного не має наша література.»

І. Я. Франко

Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище Тобілевич) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер село Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області) в сім’ї збіднілого шляхтича, який працював управителем поміщицьких маєтків. Крім Івана Карпенка-Карого з цієї творчої родини походили Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті – ціла плеяда корифеїв українського театру.

В Арсенівці Іван прожив свої перші десять років. Хата його родини не збереглася, але вирахували місце, де вона могла стояти. Там нині монумент з табличкою. Натомість панський маєток уцілів. Це все зараз входить до складу музейно-природного заповідника «Тобілевичі» – філії обласного краєзнавчого музею.

Навчався Іван Тобілевич у Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив з відзнакою у 1859 році. Проте, через матеріальну скруту, подальшу освіту не мав змоги отримати і з чотирнадцяти років почав заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міської поліцейської управи.

На початку 1860-х, працюючи в повітовому суді в Бобринці, майбутній драматург познайомився з Марком Кропивницьким, разом з яким стали учасниками аматорського театрального гуртка. Тобілевич у цьому гуртку був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п’єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера. Захоплення Івана сценою було настільки сильним, що юнак ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися у виконанні місцевих акторів «Наталку-Полтавку», яку знав напам’ять.

У 1865 році Іван Тобілевич переїхав до Єлисаветграда. Працював столоначальникомimage повітового поліційного управління до 1883 року включно. У Єлисаветграді він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті.

У 1870 році Тобілевич одружився з Надією Тарковською, рідною сестрою Олександра Тарковського (в майбутньому – учасника народовольчого гуртка, що збирався у будинку Тобілевичів, батька знаменитого поета Арсенія Тарковського і діда всесвітньовідомого кінорежисера Андрія Тарковського). На землі, отриманій у посаг, Іван побудував маєток, який після смерті дружини у 1881 році назвав на її честь хутором «Надія». З 1956 року «Хутір Надія» – державний музей-заповідник Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).

У 1883 році в альманасі «Рада» письменник надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. З цього псевдоніма згодом утворився новий – «Карпенко-Карий», що поєднує у собі імена батька митця та його улюбленого літературного персонажа Гната Карого – героя п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля», у якій Іван Карпович грав Назара.

Тоді ж за зв’язок з українськими революційними гуртками і постачання паспортів революціонерам драматурга звільнили зі служби і незабаром відправили на три роки заслання (потім термін продовжили) в місто Новочеркаськ під гласний нагляд поліції. Там він одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М. Старицького. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню.

У засланні письменник написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака») (1883), а також п’єси «Бондарівна» (1884), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886). 1886 року у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого, а в 1887 році було опубліковано «Наймичку». Того ж року (1886) в альманасі «Степ» вийшла драма «Бондарівна» (1884).

Навесні 1887 року Карпенку-Карому було дозволено повернутися в Україну, але ще до кінця 1888 року він перебував на хуторі «Надія» під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903 року).

Іван Карпович вступив до театральної трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше – до трупи іншого брата – Панаса Саксаганського. До кінця життя драматург продовжував боротися за український театр. У 1897 році на з’їзді сценічних діячів у Москві Панас Саксаганський виголосив з трибуни написану братом записку, де засуджувалися факти утисків та переслідування українського театру.

1899 року Карпенко-Карий написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини XVIII століття. У 1900 – 1904 роки створює власну театральну трупу, пише п’єси «Хазяїн» (1900), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904).

Письменник залишив помітний слід у театральному мистецтві. За роки гри на професійній сцені він створив цілу галерею яскравих образів, серед яких: Прокоп Шкурат («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського); герої власних п’єс: Мартин Боруля з однойменної комедії, Терешко Сурма («Суєта») Іван («Безталанна»), Дід мірошник («Наймичка»), Потоцький («Сава Чалий»), Герасим Калитка («Сто тисяч»), Терентій Пузир («Хазяїн») та ін.

1906 року важка хвороба спонукає Карпенка-Карого залишити сцену і виїхати на лікування до Берліну. Саме там, 2 вересня 1907 року митець пішов з життя. Поховали його на кладовищі на хуторі «Надія».

Найбільше Іван Карпович прославився як драматург – він написав 18 оригінальних п’єс. Першою сатиричною комедією, що вийшла з-під пера драматурга після того, як Карпенко-Карий позбувся «гласного нагляду», була комедія «Гроші», написана ним в 1889 році. Сатирична комедія «Хазяїн» є художнім продовженням комедії «Сто тисяч». В основу сюжету п’єси «Мартин Боруля» Іван Карпович поклав невигаданий факт з життя родини Тобілевичів.

Драматургія І. Карпенка-Карого, вражаючи тематичним і жанровим багатством, своєрідно підсумувала майже столітній розвиток українського театру, піднявши його на новий рівень. Акторський талант, організаторські здібності, художньо-критичне мислення митця не лише суттєво збагатили національну театральну культуру, а, певною мірою, пролонгували і забезпечили її входження у європейський художньо-естетичний контекст, зробили український театр його невід’ємною складовою.

П’єси українського класика продовжують ставитись на сучасній театральній сцені, вони стали основою низки фільмів-спектаклів та екранізацій, зокрема: «Мартин Боруля» (1953, реж. О. Швачко), музичний фільм «Наймичка» (1964, реж. І. Молостова, В. Лапокниш), «Сто тисяч» (1957, реж. В. Іванов), «Хазяїн» (1976, реж. Ю. Некрасов, А. Ріпко), телеспектакль «Житейське море» (1983, реж. Алла Бабенко, Василь Вітер).

На честь Івана Карпенка-Карого названо вулиці в різних містах Україна та Київський національний університет театру, кіно і телебачення.

Бібліографічний перегляд літератури " Класик української драми"

27 вересня 2025 року Балківська бібліотека взяла участь у фестивалі цілющих трав ERBA BAR в місті Бар

 

Мужність партизанська

 22 вересня щорічно відзначають День партизанської слави України. Раніше в це свято згадували здебільшого партизанів Другої Світової війни, але, починаючи, з 2014 року, та в 2022-му багато партизанів з'явилося і серед наших сучасників. Ці відважні люди протистоять озброєним солдатам на тимчасово окупованих Росією територіях, щоб якомога швидше наблизити нашу перемогу.

День партизанської слави був заснований указом Леоніда Кучми 2001 року - 30 жовтня, "на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у Другій Світовій війні", президент України підписав указ, згідно з яким це свято щорічно відзначають 22 вересня. Традиційно цього дня вітають ветеранів партизанського руху та партизанів нашого часу, дякують їм та вручають почесні нагороди.

Тематична полиця " Мужність партизанська". Запрошуємо до перегляду!

Письменниця нової хвилі

 Літературна година " Письменниця нової хвилі".

19 вересня 2025 року українська письменниця, поетка та публіцистка Оксана Забужко відзначає своє 65-річчя від дня народження. Вона є однією з найвизначніших постатей сучасної української літератури, відома своїми творами, що досліджують теми національної ідентичності та культури.

Оксана Стефанівна Забужко — українська письменниця, літературознавиця, поетеса, есеїстка, публіцистка, викладачка та політична активістка.

Оксана Стефанівна Забужко народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку. З дитинства захоплювалася літературою. Навчалася у Київському університеті імені Тараса Шевченка, де здобула фах філолога, а згодом захистила кандидатську дисертацію з філософії.

З кінця 1980-х років активно заявила про себе як поетеса й літературознавиця. Тривалий час працювала викладачем. Лекції з естетики Оксана Забужко читала не лише в українських вишах, а й у Єльському та Колумбійському університеті.

1992 року викладала українську культуру в Університеті штату Пенсільванія як запрошена письменниця. У 1994 р. отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. 2001 року викладала літературну майстерність у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Оксана Забужко є авторкою поезії, прози, літературознавчих і публіцистичних текстів. Вона поєднує в творчості феміністичну проблематику, національну ідентичність та філософські роздуми.

Її найвідоміші книги:

«Польові дослідження з українського сексу» (1996 р.) — роман, який став літературною сенсацією та викликав широкі дискусії.

«Музей покинутих секретів» (2009 р.) — епічний роман, відзначений численними преміями, зокрема премією «Ангелус» у Польщі.

«Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007 р.) — літературознавче дослідження про Лесю Українку.

«Планета Полин» (2020 р.), «І знов я влізаю в танк…» (2022 р.) — збірки есеїв та публіцистики.

Забужко є активною учасницею інтелектуального й політичного життя України. Вона виступає з аналітичними статтями та інтерв’ю, де порушує теми культури, історичної пам’яті, колоніальної спадщини та російсько-української війни. У 2023 році потрапила до списку 100 жінок року за версією BBC. Вистави за творами Забужко йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. У лютому 1998 р. у Нью-Йорку відбулася прем'єра драматичної сцени (моноопери) для мецо-сопрано та камерного ансамблю «Клітемнестра» за однойменною поемою Оксани Забужко. Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. Лауреатка численних українських і міжнародних премій.

Її твори перекладено багатьма мовами світу, а сама вона вважається однією з найвідоміших сучасних українських інтелектуалок.

Велична і свята, моя рідна Україна!

 В бібліотеці оформлено бібліографічний перегляд літератури для 5-9 класів до 34-ї річниці Незалежності України. Запрошуємо до перегляду!

Грані великого таланту

 28 липня 2025 року виповнилося 145 років від дня народження Володимира Кириловича Винниченка – яскравого представника українського модернізму, талановитого письменника, драматурга, політика і мислителя.

З ім’ям В. Винниченка пов’язані найважливіші політичні процеси перших десятиліть ХХ століття. Він брав активну участь в українському національному визвольному русі: був заступником голови Центральної Ради, а згодом першим головою українського уряду в часи Української Національної Республіки.

Як письменник, Володимир Винниченко за 50 років творчих пошуків залишив нам 15 романів, 23 пєси, понад сотню новел, листи, велику кількість завершених, але не опублікованих праць. Серед найвідоміших літературних творів Володимира Винниченка – «Краса і сила», «Гріх», «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина», «Чорна пантера і білий ведмідь», «Дисгармонія», «Великий Молох» й «Молода кров».

В бібліотеці оформлено перегляд літератури " Грані великого таланту". Запрошуємо ознайомитися з творами Володимира Винниченка!